Джордж Райт
Дикуни
- Командоре! До вас прибув місцевий феодал зі свитою і хоче увійти.
- Чого йому треба? - Командор із роздратуванням повернувся до екрана. - Нехай зачекає.
- Командоре, вигляд у них вельми войовничий. Йому неодмінно хочеться вас бачити.
- Добре, давайте його сюди. Чекатиму у каюті.
Крафт застібнув комбінезон, узяв бластера - від цих дикунів усього можна чекати - і увімкнув автотранслятор. Невдовзі до каюти увійшов закутий у грубі обладунки гість у супроводі п'ятьох воїнів у кольчугах. Усі вони були озброєні мечами. Феодал промовив довгу фразу.
- Барон Кальдерта Беригарт вітає барона Летючого Замку Крафта у його домі, - переклав транслятор.
- Барон Крафт вітає барона Бердигарта, - відповів Крафт. Чого бажає гість?
Бердигарт різким рухом підняв забрало.
- Бароне Крафт! Я прийшов говорити з тобою прямо, як личить воїну. Минуло тридцять заходів, відколи твій Летючий Замок опустився у моїх володіннях. Зневажаючи давні звичаї, ти без погодження зі мною, спадковим володарем Кальдерта, замешкав тут. Наші мисливські угіддя занепали, твої воїни вирубають ліси та риють землю. Бачачи це, я терпів, адже знаю перевагу твоєї зброї над моєю. Але Велика Яма, яку ви риєте - заняття, гідне земляних щурів, а не воїнів! - усе ближче підходить до поселення. Сьогодні я довідався, що твої люди хочуть взагалі вигнати нас з цих місць. Чи правда це?
Крафт невдоволено скривився. Що ж, рано чи пізно ця розмова мала статися.
- Бароне Бердигарте! Камені й земля під твоїм поселенням цінуються в нас більше, аніж бронза і залізо. Вам же від них немає жодної користі. Так, вам доведеться перебратися до іншого місця. Та в цьому немає нічого поганого. Наші Летючі Вози перевезуть вас туди разом із вашим майном, а Залізні Слуги допоможуть збудувати новий Замок і поселення.
- Бароне Крафт! Ти речеш нечуване! Посягаєш на священні права Роду. Після цього ти не можеш залишатися на нашій землі. Чи покинеш ти Кальдерат з усіма своїми воїнами, до того ж негайно?
- Крафт ледве стримався, щоб не розміятися баронові в обличчя. "Ну й нахаба! - подумав він. - Цей дикун, видно, уявив, що він може наказувати мені, командиру земної експедиції!"
- Послухай, бароне Бердигарт! Тобі немає сенсу ворогувати зі мною. Я...
- Я хотів миру. Та бачу, ти втратив розум. В тебе є день на роздуми. Якщо завтра на світанку Летючий Замок залишиться у межах Кальдерта...
- Що тоді?
- Тоді ви усі будете знищені.
Дзенькнуло опущене забрало. Барон повернувся спиною до командора. Грюкаючи мечами, аборигени вийшли з каюти.
Крафт обернувся до екрана.
- Ні, ну як вам таке!? Лейтенанте, ви чули?
Лейтенант Гордон реготав.
- Приголомшливо, командоре! Він був неперевершений! Я передам запис бесіди по внутрішньому зв'язку, нехай хлопці також посміються.
- Давайте, Гордоне.
Командор вимкнув екран та відкинувся у кріслі. Насправді смішного було мало. Працювати в умовах конфлікту завжди неприємно.
Стівен Крафт, командир крейсера "Індепенденс", що належав Управлінню Природних Ресурсів, не вперше знаходив підхожу планету. Більшість були незаселені, і видобутку корисних копалин ніщо не заважало. Та на Альтаїрі VI виявилася розумна гуманоїдна раса. Якби це була цивілізація, довелося б давати задній хід та викликати дипломатів, що було б збіса прикро. Та це не була навіть цивілізація першої стадії.
Згідно з Положенням, цивілізацією першої стадії вважається сукупність аборигенів планети, які мають товарне виробництво і єдиний орган контролю діяльності більшості націй. Земляни досягли першої стадії у 1945 році, після утворення ООН. В аборигенів же не було навіть держав, не було ані промисловості, ані торгівлі. Майже увесь єдиний континент планети вкривали ліси, у яких на значній відстані один від одного розташовувалися замки, оточені поселеннями. У кожному поселенні жив рід; голова роду, титул якого транслятор перекладав як "барон", хоча, певно, правильніше було б "вождь", жив у замку. Роди жили хліборобством та скотарством, хоча нерідко промишляли полюванням. Відносин між ними практично не було. Барон брав собі дружину зі свого роду, не турбуючись про її вельможність, та й, видається, самого поняття вельможності тут не існувало. Барон мав слуг та невелику свиту; належність до неї не була ані почесною, ані принизливою. Якщо між сусідами таки виникав якийсь конфлікт, люди свити ставали офіцерами, а чоловіки роду - солдатами. Та подібне траплялося вкрай рідко, і постійних армій не існувало. Більшість родів не мали навіть писемності; природно, не було ані літописів, ані натяку на історію - самі перекази й легенди, та все - і передовсім гігантські цвинтарі побіля поселень - вказувало на те, що аборигени існують так вже не одну тисячу років. Історія наче зупинилася тут. Прогрес припинився, щойно були створені знаряддя і технології, що дозволяли не голодувати. Всякий рід міг спокійно прогодувати себе, а більшого і не знадоблялося. Навдивовижу рівний клімат, відсутність агресивних сусідів та природних катаклізмів не створювали стимулів для розвитку.
Втім, у минулому, видно, Альтаїр VI був не настільки спокійним місцем: де-не-де серед лісів траплялися величезні, до тридцяти миль у діаметрі, утворення, що отримали назву "чорних кратерів"; ці кратери не скидалися ані на вулканічні, ані на метеоритні й складалися з дивовижно спотвореної, сплющеної та оплавленої чорної породи. Один з астронавтів навіть припустив, що планета у минулому піддалася ядерним бомбардуванням, та аналізи цього не підтвердили. Так чи інакше, ті катастрофи залишилися у давньому минулому. Нині ніщо не порушувало спокій аборигенів. Вони, певно, могли б винайти більш продуктивні знаряддя, та навіщо? Адже тоді б у них з'явилося б дозвілля, яке хтозна-куди подіти. Здавалося, їм невідомі ані нудьга, ані проста цікавість.
Навіть посадка "Індепенденсу" не справила на них особливого враження. Зазвичай на слабко розвинених планетах астронавти Землі видавали себе за богів, щоб виключити опір тубільців. Ті охоче йняли віри божественній версії, навіть якщо їхня попередня релігія зображала богів інакше: посадка зорельота, що спускався з неба у вогні та громоподібному ревінні, радіозв'язок, роботи, врешті-решт, знесений задля демонстрації який-небудь пагорб пострілом анігілятора - усе це діяло переконливо. Однак мешканці Альтаїра VI одразу поставилися до божественної гіпотези скептично: вони твердо зберігали вірність своїм віруванням. Нарешті Крафт визнав, що вони, дійсно, не боги, а чужоземці, які прибули на Летючому Замку здалеку, а сам він - барон, рівний за статусом Бердигарту. Доктор Корфільд, етнограф експедиції, намагався розібратися у релігії місцевих жителів, та скоро переконався, що на цій планеті не розвинутий навіть культ: аборигени мали чимало первісних забобонів, і, крім того, віра в Того, Хто Має Силу. Щодо нього Корфільду навіть не вдалося з'ясувати, що це, власне, таке: людина, тварина, фантастична істота чи безтілесний дух.
Сигнал виклику відірвав Крафта від роздумів. На екрані виник лейтенант Кларк.
- Командоре, я з приводу ультиматуму тубільців. Як ви вирішили діяти?
- Чим ви так стурбовані, лейтенанте? Доведеться ходити у скафандрах та зі зброєю, ось і все.
- Мені видається, що проблема серйозніша.
- Нісенітниця, лейтенанте. Залиште свої підозри при собі. Врешті-решт, експедицією командою я.
- Командоре, як офіцер команди, я маю право вимагати скликання командної наради. Привід достатньо серйозний.
- Ох вже ця мені демократія! Добре, Кларку. Ця втрата часу буде на вашій совісті.
Крафт натиснув панель внутрішнього зв'язку.
- Увага! Говорить командир. Сьогодні о 17:00 засідання командної ради. Порядок денний: висунутий нам ультиматум.
Точно у призначений час Крафт увійшов до командного відсіку й оглянув присутніх.
- Панове! Вимоги тубільців вам відомі. Хто хоче висловитися? Лейтенант Гордон?
- Я, власне, не розумію, що тут обговорювати. Все на краще. Нам потрібна ця територія. Так нам довелося б їх перевозити й будувати їм нові житла. А тепер вони самі на нас нападуть, ми їх переб'ємо і розв'яжемо усі проблеми.
- Лейтенант Кларк?
- Те, що говорить лейтенант Гордон - немислимо. Це порушення всіх Положень.
- Положення дозволяє нам самооборону - заперечив Гордон.
- Це не самооборона, а побиття. Адже місцеві з їхніми мечами та арбалетами не можуть завдати нам шкоди. Ми прийшли на їхні землі без дозволу, ми присвоюємо багатства їхньої планети ще й збираємося їх винищити! Ми запропонували їм переселення - вони відмовилися. Отже, ми маємо підкоритися їхнім вимогам - адже це все ж розумні істоти! Моя позиція - нам слід шукати інше родовище.
- Містере Гелбрайте, що ви скажете як начальник геологів?
- Це багатюще родовище. Те, що ми добуваємо в кар'єрі - це лише бічний пласт, головна жила під поселенням. Ми не можемо відмовитися від такого багатства. Мені вперше доводиться добувати таку насичену руду відкритим способом. Щодо тубільців, то їм ці руди могли б знадобитись через півтори тисячі років, та, судячи з їх темпів розвитку - не знадобляться ніколи взагалі.
- Докторе Корфільде, ваша думка про тубільців?
- Це справжні дикуни. Власне, ми переоцінили рівень їхнього розвитку. Нас спантеличила феодальна атрибутика. Насправді вони ближче до первісного ладу, аніж до феодалізму. Втім, є ознаки, що вони знали кращі часи. Замки, бойова зброя, твердо закріплене в лексиконі слово "воїн" - усе це свідчить про існування колись феодальних міжусобиць, що так і не привели до утворення держав та формування ієрархічного суспільства. На фоні нинішніх рідкісних сутичок уся ця войовничість виникнути не могла. Зараз, вочевидь, настав регрес. Ця цивілізація видихнулася й котиться назад, так і не наблизившись до вершини. Їхнє майбутнє безрадісне. Ізольоване життя кожного роду привела до того, що всі шлюби беруться між родичами, а це, як відомо, чинник генетичного виродження. За кілька тисячоліть аборигени можуть перетворитися на тварин із зіпсованим генофондом, та, найімовірніше, вимруть.
- І їм нічим не можна допомогти? - спитав Кларк.
- Видається, що ні. Навіть якщо ми порушимо Положення і залишимо їм якусь техніку, вони нею не користуватимуться. Їхній емоційний рівень украй низький, як це буває у загрожених етносів. Вони не прагнуть жодних змін.
- Докторе, як ви пояснюєте їх погрозу? - спитав Крафт.
- Як на мене, це чистий блеф. Навряд чи вони насміляться напасти на нас. Але, якщо це й станеться, для нас, вочевидь, немає жодної небезпеки.
- Добре. Хтось ще бажає висловитися?
Усі мовчали.
- Я залишаюся при своїй думці - сказав Кларк.
- Вашу думку ви можете викласти у рапорті, як повернемося на Землю, - відповів командор. - Отже, завтра, якщо вони все ж нападуть, ми попередимо їх ще раз через гучномовці та пострілами променями вище голів. Якщо це їх не переконає, переведемо вогонь нижче. Стріляти тільки по нападниках. Тих, хто втікатиме, не чіпати. З цієї хвилини без зброї та скафандрів не виходити, в разі нападу застосовувати зброю. Гелбрайте, на кар'єрі ті самі інструкції, передайте своїм. Усі вільні.
Про всяк випадок командор відправив до поселення кількох "шпигунів" - маленьких, не більше жука летючих роботів, які вели трансляцію на корабель. Спостерігати за їхніми передачами мав офіцер вахти, та крім нього на диспетчерському пункті постійно вешталися вільні від занять члени команди. Виходити на прогулянки нікому не хотілося, настрій у всіх був тривожним, хоча ніхто не визнав би, що причиною тому ультиматум - кого? Нікчемних дикунів! А проте, астронавтами заволоділи непевність та неспокій.
"Шпигуни", перелітаючи з місця на місце, демонстрували ізсередини замок і хати. Усе поселення зарухалося; повсюди кипіли приготування, які, однак, важко було назвати воєнними. Ніхто не лагодив старої зброї, не проводив нарад, не віддавав наказів.
На ранок троє аборигенів у білому вийшли з лісу, поглянули на зорельота і пішли назад. Крафт зв'язався з кар'єром і попередив про можливість нападу. Увесь екіпаж за виключенням геологів, зібрався на диспетчерському пункті перед екранами "шпигунів".
Щойно гінці доповіли Бердигарту стан справ, барон вийшов на стіну замку й тричі протрубив у ріг. Потім він, а за ним і його свита, одягли на обладунки чорні балахони з каптурами й спустилися на двір замку. Там вже чекав майже увесь рід, жінки також; вдома залишилися лиш діти й старі. Барон підніс меча й рушив уперед; за ним з факелами у руках потяглися решта. Процесія двічі обійшла поселення і підійшла до похмурої кам'яної будівлі - святилища, як пояснив гурту навколо екранів доктор Корфільд. Ворота його майже завжди були зачинені, тепер же барон розрубав засув мечем. Аборигени рушили всередину, за ними слідом влетів один зі "шпигунів".
- Все як має бути, - прокоментував Крафт, - перед боєм - молитва за перемогу.
- Скоріше, відпущення гріхів перед смертю, - відізвався Гордон.
Святилище ізсередини скидалося на храм ще менше, ніж зовні. Ані ікон, ні ідолів, ні навіть вікон - вогке каміння, вкрите мохом та пліснявою. Барон вийшов у центр і затяг якийсь тужливий мотив. Інші стояли з факелами навкруги й тихо підспівували. Дим факелів ішов до отвору неправильної форми у стелі над місцем, де стояв Бердигарт.
- Що вони співають? - запитав командир.
- Нічого не можна зрозуміти, - відповів Корфільд, - дуже не в лад, і акустика паршива.
Однак поступово спів ставав гучнішим і злагодженішим. Факели здіймалися вище. Минула година, дві, а молитві не було краю.
- Дідько забирай, вони збираються сьогодні нападати на нас? - пробурчав один з офіцерів. - Мине ще година, й вони почнуть падати від утоми, яка вже тоді битва!
Однак він недооцінював аборигенів. Астронавти приходили і йшли з відсіку, змінився вахтовий, а тубільці все молилися, стоячи в тісноті й похитуючи факелами, які продовжували горіти чадним полум'ям.
- Навіть не подумав би, - роздратовано сказав Корфільд, - що в цих дикунів може бути настільки складний культ. Молитися кілька годин поспіль!
Крафт знову поцікавився, про що вони моляться.
- Це дуже давній діалект, - знизав плечима Корфільд, - навряд чи вони самі його розуміють. Транслятор розбирає лише деякі слова та фрази. Загальний зміст - нехай згинуть вороги. Якщо бажаєте, під'єднаємо великий комп'ютер, він розбере усе по поличках.
- Не варто завантажувати машину усілякою дурнею, - скривився командор.
Минув полудень, а дивна служба тривала. Аборигени не видавали ознак втоми, навпаки, приходили в нестямне піднесення. Їхні слова лунали гучніше, вони усе сильніше вимахували факелами, то один, то інший заходилися пританцьовувати, і от вже весь натовп закружляв у несамовитому танці. Тіла здригалися у конвульсіях, спітнілі брудні обличчя втратили звичайні риси. Вони усе швидше вимахували факелами, і численні вогняні колеса закрутилися над натовпом. Барон крутився на місці й рубав мечем повітря.
- Камлання, - презирливо вимовив Корфільд, - типове камлання. Тільки в ролі шамана - усе плем'я.
Тим часом обряд добігав кінця. Шалений танок стрімкішав, спів переростав у гучний рев. Нарешті він сягнув апогею. Тубільці з відчайдушним воланням покидали факели на земляну підлогу й попадали долілиць. Бердигарт застромив меча у землю по саме руків'я, закинув голову і, випроставши руки до неба, нелюдським голосом щось викрикнув та звалився долі й застиг нерухомо.
Храм з нерухомими тілами повалом на підлозі, у жеврінні факелів, що догорали, являв страхітливу картину. Здавалося, усі ці люди мертві. Минула хвилина... друга...
Щось змінилося в навколишньому світі. Ніхто з астронавтів не міг би висловити, що саме, та усі це відчули. Можливо, освітлення... чи барви... тремтіння повітря... Прилади мовчали, жоден не подав тривожного сигналу, але Крафт відчув, що усе всередині нього стискається від неподоланного жаху.
Це тривало пару секунд, не більше. Усе знов повернулося на свої місця. Крафт видихнув з полегшенням і обвів поглядом астронавтів. Усі вони також наче оговталися від тяжкої емоційної урази.
На екрані поза тим тубільці важко спиналися на ноги й похитуючись виходили назовні. Останнім вийшов барон.
- Увага! - скомандував командор неочікувано хрипло. - Усім зайняти свої місця! Бойова готовність!
Та геть знесилені тубільці не збиралися нападати. Вони допленталися до своїх хатин і згодом повиходили, несучи речі та клунки й ведучи старих з дітьми. Зі спільної обори пригнали скотину та пов'ючили небагаті статки-маєтки, згодом увесь рід на чолі з бароном та свитою вервичкою рушив вглиб лісу.
- Командори, вони... йдуть геть! - вигукнув здивовано Кларк.
- Нарешті вони взялися за розум, - відгукнувся Гордон. - Певно, на них зійшло божественне одкровення, що безглуздо лізти зі списами на анігілятори.
- Нехай кілька "шпигунів" прямують за ними, а ще кілька оглянуть хати і замок. Може, хтось залишився. До речі, негайно слід зібрати проби повітря, води і ґрунту, - наказав командор. - Не виключено, що вони залишили нам біологічну міну. І зв'яжіться з кар'єром.
- Командоре, вахтовий офіцер відвернувся від пульта, - з кар'єром немає зв'язку.
- Як - немає? - Крафт вмить утратив спокій.
- Магнітна буря, - відповів черговий. - Видно, ненадовго.
- Нехай. Врешті-решт, аборигени йдуть в інший бік, а в наших там скафандри й зброя. Нічого з ними не станеться. Та про всяк випадок пошліть і туди пару "шпигунів".
- Командоре, - сказав Кларк, - мушу поговорити з вами наодинці.
- Добре, - відповів він. - Ходімо до моєї каюти.
- Командоре, ви нічого не відчули, коли вони скінчили обряд? - спитав лейтенант, коли двері за ними зачинилися.
- Прилади нічого не відчули, - відтяв Крафт.
- Ми не знаємо усіх законів природи, - заперечив Кларк, - особливо іншопланетної природи. На Альтаїрові VI я схильний вірити відчуттям більше, ніж приладам. Тому наполягаю, що ми маємо відлетіти звідси, причому якнайшвидше. Я не знаю, що може нам загрожувати, та відчуваю небезпеку!
- Підстави, - вимагав Крафт. - Тільки це мають бути такі аргументи, які можливо навести на Землі як відповідь на питання, що змусило нас тікати, покинувши багатюще родовище.
- Ви знаєте, що таких аргументів в мене немає. Та я не пропоную тікати. Я пропоную перечекати деякий час на орбіті.
- Але хоч щось окрім передчуттів, у вас є?
- Лише загальні міркування.
- Викладайте.
- Чи замислювались ви, чому аборигени так і не пішли шляхом прогресу - ані технічного, ані соціального?
- Слухайте, Кларку, давайте без риторичних питань! Кажіть по суті.
- Добре. Отже, частково річ у тім, що рівний клімат і родючі ґрунти дозволяють їм прогодуватися за чинної системи. Таким чином, прогрес не має для них раціонального обґрунтування. Але, крім раціональних підстав, є ще емоційні, а в молодих цивілізацій вони навіть переважають. До певного часу родова форма була найбільш зручною, навіть - єдино прийнятною для виживання, і природно, що в тубільців склалося уявлення про рід як про найвищу цінність. Але тут, завдяки високому емоційному рівню, мали б з'явитися амбітні вожді, що бажали б розширити права свого роду коштом інших чи об'єднати під своєю владою кілька родів, чому ті, закономірно, будуть відчайдушно опиратися. Почнуться війни. Звісно, війна - річ жорстока, та на ранній фазі цивілізації війни необхідні. Без війн не можуть виникнути перші держави. Війни дають новий поштовх прогресу - через розвиток зброї, також вони потребують іншої, аніж для полювання і рільництва, складнішої організаці людей, а коли виникнуть держави, виявиться, що попередня родова система управління і розподілу в них непридатна, остаточно сформується розшарування на класи, нерівність, а нерівність - головний стимул прогресу. Одним словом, історія закрутиться...
- Чорт забирай, як це стосується нас?
- Заждіть, командоре. Річ у тім, що на Альтаїрі VI цей ланцюжок був розірваний від початку. Тут н е б у л о війн.
- А замки, а зброя?
- Були дрібні міжусобні сутички, але справжніх війн, здатних зламати родову систему і підштовхнути прогрес, не було.
- Отже, не було честолюбних вождів?
- Були, і чимало. Але щось їм завадило.
- І ви знаєте, що?
- Це лише гіпотеза. Уявіть, що білкові організми - не єдині мешканці планети. Існує якась сила... розумна чи нерозумна - швидше останнє... дуже могутня сила. Тубільці якось навчилися її використовувати. Вона не може ні дати знання, ні побудувати міста, ні виростити хліб. Вона може лише одне - знищувати. Аборигени, по своєму невігластву, звісно, божествлять її. Причому, що дуже важливо, використовувати її вміють усі тубільці. Правда, одній людині це не під силу - потрібні зусилля усього роду. Вони знають, наскільки грізна це сила, і можуть використовувати її у надзвичайних випадках, коли потрібно врятувати найсвятіше - а як я вже казав, для них такою цінністю є їхній рід. Тому дрібні конфлікти, що не зачіпають гідності, чи, якщо хочете, сувернітету роду, вирішуються силою простої зброї. Та горе тим, чиї домагання зайдуть далі! Від них залишалися чорні кратери. На планеті запанувала рівновага страху - адже велетенською силою володіли усі роди. А без війн немає вождів, з яких формується аристократія, немає полонених, з яких можуть бути раби. Історія Альтаїру VI зупинилася.
- І ви вважаєте, що зараз ця сила загрожує нам?
- Саме так.
- Усе це цікаво, але не має підґрунтя з доказів.
- А тубільці? Адже вони пішли з поселення, яке нізащо не хотіли залишати! Вони знають, що тут не можна залишатися. Щойно вони відійдуть на безпечну відстань...
- Вони пішли, бо зрозуміли, що з нами їм не впоратися.
- Командоре, краще уникнути уявної небезпеки, ніж загинути, недооцінивши реальну! Поверніть людей з кар'єру, і летімо!
- На демонтаж обладнання знадобиться кілька годин.
- Покиньмо обладнання! Якщо загрози немає, ми повернемося, та якщо є - важить кожна мить.
- Добре, Кларку. Припустимо, ви мене переконали, - Крафт увімкнув внутрішній зв'язок.
- Гордоне! Зв'язок з кар'єром відновлений?
- Ні, командоре, - голос Гордона звучав розгублено. - Магнітна буря посилюється. Зв'язок зі "шпигунами" втрачений.
- Чорт забирай, Кларк, - обернувся Крафт до лейтенанта. - Схоже, ваші передчуття виправдовуються. Дорого я б віддав, щоб ви помилялися!
Командор з лейтенантом спустилися до командного відсіку. Там зібрався майже увесь екіпаж.
- Командоре! - Метнувся до Крафта один з операторів. - Останні кадри зі "шпигуна"... Звірі! Вони стрімголов тікають звідси! Хижаки разом з травоїдними, як під час пожежі!
- Прокляття! - Крафт вдарив кулаком по підлікотнику крісла. - Значить, так. Послати на кар'єр робота з наказом: покинути усе, сісти в катери й летіти звідтіля якнайшвидше. Решта по місцях. Форсований старт.
Астронавти кинулися виконувати вказівки. Ніхто навіть не запропонував почекати геологів. За кілька хвилин усі офіцери, пілоти й оператори вже лежали в кріслах.
- Готовність двісті, - доповів перший пілот. - Командоре, прилади наче збожеволіли. Зовні казна-що коїться!
- Біс із ним.
- Готовність сто п'ятдесят. Тестування головного комп'ютера... Командоре! Він не працює!
- Д-дідько! Переходьте на ручне керування!
- Нічого не виходить! - У голосі пілота бринів відчай. - Ця магнітна буря повсюди! Від неї не рятують захисти! Усе керування вийшло з ладу! Ми не можемо злетіти!
- Припинити пані... - слова застрягли у Крафта в горлі. Він дивився на екрани зовнішнього огляду.
- Горизонт змінився. Він припіднявся та потемнів. Повітря набуло попільно-сірого відтінку, й диск Альтаїру став криваво-червоним. Тремтіння охопило корпус зорельота. Зусібіч з грізним ревом здіймалася чорна стіна й рухалася на корабель. Ніякі цунамі, ніякі виверження не могли зрівнятися з цим колосальним валом.
Охоплені жахом, астронавти спостерігали, як повільно, але неухильно йде на них чорна стіна, що сягала у висоту вже сотні метрів і продовжувала рости. Триста метрів... П'ятсот... Земля здригалася у конвульсіях. Корабель кидало з боку на бік. Усе заглушало несамовите ревіння. Прямовисна поверхня стіни вигнулася. Чорний гребінь насунувся на крейсер з усіх боків. Люди гинули від нестерпної ваги, що притискала їх до крісел.
Багатомільйоннотонна темрява зімкнулася і з жахливим гуркотом навалилася на корабель.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}